Що дала тобі війна? Ну крім болю та нерозуміння чому і де справедливість? Мені от наприклад відчуття краси ім‘я Олена. І прізвища свого не цураюся більше. І гордість дала мені війна. Гордість за людей, за село, за мову, за срачі навіть. Коли знаєш причину свого синдрому меншовартості, стають багацько речей очивидними. І я вдячна за це війні. За те, що робить нас цілими і такими живими людьми.

В світі де існують Дубаї та реклама в інсті, де всі п‘ють раф, а американо з молоком вже ніхто не робить — існують люди, які ще ніколи не брали бакет з крильцями в КФС і мріють коли відкриють мак. Бо який на смак чіз вони теж не знають. Чисті та незаймані.

Те що я називаю своїм зростанням і розвитком - це насправді шлях повернення до себе. До себе вільної, сміливої, рішучої. І я можу бути собою. Занурилась у демо версію того, як може бути кайфово. Коли розуміють з пів речення. Коли приймають. Коли друг з першого слова. Коли вайб добрий і свій. Коли ти змінюєш світ тут і зараз. Коли чесно. Коли не все одно. Тепер не шкода відкинути минуле, ніби нема чого більше триматись і земля з під ніг.

Оживаю - це коли незнайомець за 5 хвилин вже ліпший друг, коли легко попадаєш в ноти на клавішах, лежиш на траві у парку під деревами, коли чесна сама з собою, і з новим ліпшим другом теж чесна. Коли вулиці тільки для тебе, обосливо вночі, коли музика і танці, від яких не відчуваєш провину, коли на прощання подвійні обійми і присвячена пісня, коли відчуваєш протилежне одночасно, прощаєшся, але не назавжди. Це все про мій Лейпциг. Такий невибагливий і такий лікуючий.